Сегодня в смт Васильківка 28.03.2024

Кинув п'єсу в обличчя:"Цього ніколи не буде на сцені"

28 листопада у столичному Театрі на лівому березі відбудеться останнє читання Фестивалю сучасної драми. Представили 10 п'єс українських авторів. Куратор заходу драматург Павло АР'Є, 45 років, розповідає про сучасну драму в українських театрах
 У репертуарі будь-якого обласного театру є "Наталка Полтавка", комедія Рея Куні "Занадто одружений таксист" і Вільям Шекспір. Хоч якісну постановку за англійським генієм зробити важко.
У нас є державні театри зі своїми приміщеннями це вже позитив. Не всі країни мають таке щастя. Але ми ним не користуємося. Художні керівники тримаються за посаду, не хочуть ризикувати. А раптом мер звільнить через виставу? По 10 років ставлять п'єси, хоча персонажі й теми морально застаріли.

Театр має грати роль соціального інституту. Він утримується за рахунок платників податків, тому завинив перед суспільством. Повинен брати відповідальність за освітню функцію.
У театрі можна проговорювати національні травми. Найважливіша війна. За шість років стала частиною життя. Не маємо права вважати, що не готові про неї говорити. Першу виставу, присвячену Донбасу, на великій сцені зробила режисерка Тамара Трунова за "Поганими дорогами" Наталки Ворожбит. На прем'єру розкупили квитки. Потім порожні зали. Совість не дозволяла прибрати з репертуару. Постановка ще не сказала свого. Почали шукати, кому ця вистава потрібна. Так у театр прийшов новий глядач. Військові, переселенці. Ті, хто втратив близьких на фронті. На тему війни є попит, навіть якщо прихований.
Велика Британія у 1980-х переживала економічну кризу. Прем'єрка Марґарет Тетчер проводила такі реформи, що цілі шахтарські міста залишалися без роботи. Театром ніхто не цікавився. Чиновники не розуміли, навіщо фінансувати витребеньки.
1995-го в лондонському Royal Court поставили п'єсу Сари Кейн "Підірвані" (журналіст приводить неповнолітню Кейт у дорогий готельний номер. Схиляє до сексу. До кімнати вривається солдат. Вихваляється, що на війні катував і ґвалтував. Вичавлює журналісту очі. Кейт приносить мертву дитину, втрьох з'їдають труп. Потім харчуються продуктами, на які дівчина заробляє проституцією, за сюжетом. Країна). Більшість тогочасних критиків не визнавали, що війну можна показувати смердючою й брутальною. На сцені був канібалізм, зґвалтування. Відтоді театр став відповідати на запит сучасності говорити про важливе прямо, а не алегоріями. У британському парламенті стало соромно пропонувати його закрити.
Уперше побачив "Підірваних" у Німеччині. Переклав і запропонував львівським театрам. Керівник одного з матом кинув в обличчя п'єсу: "Ти божевільний? Цього ніколи не буде на сцені". 2014-го я все ж її поставив у Львівському театрі Лесі Українки. Вклав власні гроші, орендував сцену.
На нас звернули увагу, коли з балкона почали звисати підлітки. До того молодь неможливо було загнати. Були зали "білих голів". Якщо дивитися зверху, всі глядачі сиві. Й почався рух. Театри отямилися й полюють на сучасну драматургію.
У багатьох оновилося керівництво. Прийшли молоді неспокійні режисери. Стас Жирков у столичному Театрі на лівому березі, Дмитро Захоженко у Львівському театрі Лесі Українки. Є досвідченіші, але прогресивні. Ростислав Держипільський 12 років керує Івано-Франківським музично-драматичним театром. Керівник столичного Театру на Подолі Віталій Малахов забрав із нашого фестивалю п'єсу "Четверта стіна" драматургині Алекс Вуд (справжнє ім'я Олександра Дерев'яненко. Країна). Режисер Володимир Кудлінський вже почав репетиції.
Хотів би, щоб інших учасників фестивалю теж ставили частіше. Олексій Доричевський вміє подати по-новому тему екології. У "Подорожі Амундсена" одним із повноцінних персонажів зробив бджолу. Ще була п'єса "Борсуки", де чоловіки відкрили бізнес із закопування в лісі ампутованих частин тіла. Дія відбувається 2014-го.
Павло Юров правдиво пише про Донбас. Зробив документальну виставу, де військові медики й волонтери про війну сперечаються на кухні. Для фестивалю написав п'єсу про антирадянські повстання на Донбасі.
На фестивалі познайомився з режисеркою Наталією Сиваненко. Подумав: "Де ж ти була всі ці роки?" Виявляється, в "Дикому театрі". Ставила виставу "Шрами", що заснована на історіях жінок про побутове насилля та зґвалтування. Недавно поставила комедію "Бракований рай" у київському театрі "Особистості". Головну роль зіграла Римма Зюбіна.

На читаннях фестивалю була керівниця одного з одеських театрів. Їй сподобалася п'єса львів'янина Андрія Бондаренка. Але, каже, в себе ставитиме тільки російською. Це травма совка. Але з усіма треба працювати.
У Миколаївському театрі російської драми вперше показали п'єсу українською. Це мій твір "Кольори" про долю п'яти жінок. В Одесі дає жару тільки Український театр імені Василя Василька. Оновлюють твори Лесі Українки та Квітки-Основ'яненка. Роблять експериментальні вистави з глядачами на сцені. Наприклад, "Сімейні цінності" за одеситкою Ганною Яблонською. Такі театри герої нашого часу. Вибачте за пафос.
В Україні багато ставлять закордонного. Найвідоміший драматург ірландець Мартін Мак-Дона. Є спектаклі за ним у Києві, Він­ниці, Херсоні, Рівному. Люб­лять у нас Івана Вирипаєва. Він росіянин, але давно свідомо залишив ту країну. В Івано-Франківську неймовірна Роза Саркісян. Ставила п'єсу вже згаданої Сари Кейн (англійська драматургиня, страждала на маніакально-депресивний психоз, вкоротила собі віку у 28 років. Країна). Зараз робить "Хвилю" американця Тода Штрассера. Професор змоделював реальність, де переміг Третій рейх, і помістив туди своїх студентів, за сюжетом.
Канадського автора Мішеля Бушара в нас ставили б і ставили б. Але це дорого. Мені складно домовлятися з його агентами. На всю Україну тільки "Дикий театр" узявся за його "Том на фермі".
Британська рада й Інститут Гете допомагають купувати права.
У столичному театрі "Золоті ворота" йде німецька п'єса "Каліки" про дружбу двох підлітків у реабілітаційному центрі. Німеччина зараз театральна столиця світу. Наступного року Інститут Адама Міцкевича перекладатиме антологію сучасної польської драми.
Театр в Україні не вмирає. Завдяки технічному прориву став кращий. Для фільмів потрібні великі кошти. Зйомки тривають до двох років. Театр здатен оперативніше реагувати на процеси в суспільстві.
Гроші закінчаться, а репутацію зіпсував назавжди
 Ми поставили 33 п'єси. З них 30 сучасних драматургів. Усі українці, всі живі, каже Ярослава КРАВЧЕНКО, 33 роки, директорка "Дикого театру". Але коли працювала у столичному Молодому театрі, здувала порох із рукописів. Сучасні драматурги нікому не цікаві. У регіональних театрів є комплекс меншовартості. Доки не поставлять у столиці, не візьмуть у репертуар.
Цим користуються нечесні драматурги. Одесит Олександр Мардань заходив у кожен театр, приносив гроші на постановки. Хвалився, що в сусідньому місті його п'єси вже зібрали касу. Навіть Дмитро Богомазов ставив його у столичному театрі Франка. Тепер у школах викладатимуть, що десятиліття Мардань був найуспішнішим драматургом? Гроші колись закінчаться, а репутацію зіпсував назавжди.
Подібне помітила й у режисерів. В'ячеслав Жила так проїхався по країні зі спектаклем "Тестостерон, або Гормон щастя" (комедія поляка Анджея Сарамоновіча, переклад Олександра Ірванця. Країна). Змінюють лише акторів і декорації. Так у низці театрів з'являється одна й та сама вистава.
Зі мною краще не розмовляти про державні театри, бо злюся. Я плачу податки, які йдуть їм, а не в "Дикий театр". Маю нормально так попахати, щоб заплатити Наталці Ворожбит чи Максиму Курочкіну за п'єсу. А ще дати гроші акторам, орендувати приміщення. У держтеатрів це все є, а вони не користуються.
 Незалежні театри по Україні з'являються острівцями, говорить театрознавиця Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, 58 років. Спочатку Херсон, потім Київ та Львів. У суцільне явище вони поки що не об'єдналися. Кожен окремий драматургічний анклав має улюблених авторів, у яких замовляє п'єси. Це конкуренція, але не зовсім здорова. Наприклад, у Харківському театрі імені Пушкіна є Олександр Середін. І драматург, і режисер в одній особі. Мені за нього прикро. Як гарячі пиріжки вихоплює теми, що стають загальноукраїнськими. Але його не любить харківське середовище, бо невідомий у столиці.
Чому регіональні театри копіюють репертуар один одного? Бо раніше дублювали російські театри. А тепер не можна. Нам треба зробити повне перезавантаження, як у Польщі. Мали той самий соціалістичний дискурс, але системно його зачищали. Почали з дитячої драматургії. Прибрали всіх радянських зайчиків. У нас такого підходу й на горизонті немає.
То була поразка, корисніша за перемогу
Якщо в Google подати запит, хто такий Павло Ар'є, спочатку вигулькнуть Павло Тичина, Павло Скоропадський і Павло Зібров.
А от Ар'є з'явиться аж десь потім.
Можливо, річ у тім, що Google добре відчуває оцю нашу багатолітню порочну традицію мовляв, драматург у театрі є чимось вторинним. Актори, режисери то інша річ! А драматург особа, завжди теоретично бажана ("Де сучасні п'єси?!"), а на ділі незваний гість. Він сторонній і позаштатний. Він амбітний, хоч при тому його знайомство з технологією реального театру обмежується лише наївним глядацьким досвідом, і він поняття не має про те, що і як насправді відбувається по той бік рампи. Він десь там собі на самоті пише п'єси й тремтить, щоб у театрі не скоротили й не переінакшили жодного написаного ним слова. З живим драматургом самі клопоти. З покійним Шекспіром чи Карпенком-Карим легше скорочуй, що хочеш.
При тім якось забувають, що і Шекспір, і Карпенко-Карий за життя були якраз не сторонніми, а штатними працівниками театрів.
Звісно, то було давно. А от Павло Ар'є практикує це тепер. Віднедавна він штатний драматург столичного Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Це щось нове для української сцени останніх десятиліть, хоча для Європи, зокрема для Німеччини, штатний драматург річ цілком звична. Там це щось більше, ніж наш театральний завліт, котрий переважно займається "зв'язками з пресою" та іншими не дуже творчими клопотами.
Статус штатного драматурга, власне, як і статус "своєї людини в театрі", з неба не падає. Коли Ар'є вчився в Інституті славістики при Кельнському університеті, він випробував себе одночасно як актор і режисер у тамтешньому студентському Російському експериментальному театрі. Тоді ж таки почав писати п'єси і згодом закріпив за собою імідж українсько-німецького драматурга. Окрім того, заявив про себе як художник-концептуаліст і навіть мав виставку своїх картин у Бонні.
За всіма ознаками, Павло Ар'є людина-театр.
Здобутий у Німеччині сценічний досвід Ар'є спробував закріпити вдома, на батьківщині. 2016 року на конкурсній основі обійняв посаду художнього керівника Львівського театру імені Лесі Українки. За рік пішов звідти зазнав поразки, але то була поразка, корисніша за перемогу, бо давала знання про театр, яким він насправді є.
На той час Павло вже був визнаним драматургом.
Професійні театри почали ставити п'єси Павла Ар'є 11 років тому. Причому всюди й одразу. Скажімо, його драма "На початку і наприкінці часів", відома також під назвою "Сталкери" чи "Баба Пріся", була поставлена у Москві Романом Віктюком і майже одночасно в нас Олексієм Кравчуком у Львові, Стасом Жирковим у Києві. Потім її ставили в Харкові, Дніпрі, Полтаві, Білій Церкві. Те саме було з "Кольорами" п'єса йшла від уже окупованого Луганська до Києва та Львова.
Все це не означає, що шлях, пройдений Павлом Ар'є, треба брати за взірець кожному, хто береться писати п'єси й хоче стати успішним. Деяким вразливим натурам, щоб не розчаруватись у святості мистецтва, може, й не варто знати реальну технологію закулісся. А от Павла Ар'є ця технологія, схоже, підживлює. Він не цурається живої махновської стихії колективної творчості. Приміром, п'єса "Клас", що йде нині на сцені лівобережного театру, створювалася, наскільки відомо, своєрідним "джазовим" способом, колективно, у спів­авторстві з акторами та режисером Стасом Жирковим. Найдивовижніше, що п'єси Ар'є, вирощені, здавалось би, в далекому від реального соціуму замкнутому театральному просторі, завжди потрапляють в епіцентр актуальних проблем того самого соціуму.
текст: Віталій ЖЕЖЕРА

По материалам: https://gazeta.ua/articles/culture-journal/_kinuv-pyesu-v-oblichchyacogo-nikoli-ne-bude-na-sceni/998046

Смотрите также